Юрій Левитанський
* * *
Поволі так тебе я забував!
Не міг тебе забуть,
та забував.
Твій лик тоді від мене відсувався,
він ніби розпливався,
відпливав,
дробився,
оповивався тайною
і танув десь, мов абрис берегів.
І це усе було подібне таненню,
вповільненому таненню снігів.
Все тануло,
почав я забувати
твоє лице.
А сперш ніяк не міг
забути твої очі,
та забув,
одне ім’я все шепочу губами.
Нам в луках тих вже більше не бувати.
Наш березняк насупився й замовк,
і вітер на прощання протрубив
над нашими журливими дубами.
І гіркотою пахне від стогів,
де моїх кроків звук вже затихає.
І крапля по щоці моїй стікає...
О, танення вповільнене снігів!

(Переклад мій)

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=10221440381338104&id=1207334598